Методичні рекомендацій стосовно суб’єктів, які мають право на отримання інформації з реєстру прав власності

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЙ СТОСОВНО СУБ'ЄКТІВ, ЯКІ МАЮТЬ ПРАВО НА ОТРИМАННЯ ІНФОРМАЦІЇ З РЕЄСТРУ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО



МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

НАКАЗ

23.03.2009 м. Київ № 525/5

Про затвердження Методичних рекомендацій 
стосовно суб'єктів, які мають право на 
отримання інформації 
з Реєстру прав власності на нерухоме майно

Відповідно до підпункту 31 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2006 № 1577, 

НАКАЗУЮ:

  1. Затвердити Методичні рекомендацій стосовно суб'єктів, які мають право на отримання інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно, що додаються.
  2. Департаменту цивільного законодавства та підприємництва (І.І. Завальна) довести цей наказ до відома начальників Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
  3. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Л.В. Єфіменка.

МіністрМикола Оніщук


ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Міністерства юстиції
від 23.03.2009 № 525/5

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 
стосовно суб'єктів, які мають право на отримання інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно

І. Загальні положення

Конституцією України встановлено, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 32).

Закон України "Про інформацію", який визначає конфіденційну інформацію як інформацію з обмеженим доступом і стаття 302 Цивільного кодексу України (далі - Кодекс) містить такі ж за змістом норми.

Конституційний суд України рішенням від 30.10.97 № 5-зп у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К. Г. Устименка) дійшов висновку, що до конфіденційної інформації належать, зокрема, свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

Слід констатувати, що чітке визначення поняття "майновий стан" в чинному законодавстві відсутнє, проте, здійснивши аналіз юридичної природи цього поняття, можна зробити висновок, що під поняттям "майновий стан" розуміється сукупність належних особі майнових прав та обов'язків.

Одним з таких майнових прав особи є право власності на нерухоме майно.

Виходячи з наведеного, збирання, зберігання, використання та поширення інформації про право власності на нерухоме майно, яка є конфіденційною інформацією, без згоди цієї особи не допускається, крім випадків, визначених законом.

ІІ. Порядок та форми отримання інформації з Реєстру прав.

  1. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією права власності на нерухоме майно та, відповідно, надання інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно (далі - Реєстр прав) регулюються Кодексом, Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції від 07.02.2002 № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18.02.2002 за № 157/6445 (далі - Тимчасове положення). 
    Так, Кодексом встановлено, що державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом (частина друга статті 182). 
    Статтею 28 вищевказаного Закону встановлено, що відомості про зміст документів, що підтверджують (посвідчують) правочини щодо нерухомого майна, узагальнені відомості про речові права окремої особи на нерухоме майно, а також витяги з Державного реєстру прав, що містять відомості про встановлення, зміну чи припинення речових прав на нерухоме майно, надаються органами державної реєстрації лише:
    • власнику (власникам) нерухомого майна, його спадкоємцям (правонаступникам - для юридичних осіб) або особам, на користь яких вчинено обмеження, чи іншим суб'єктам речового права;
    • органам державної влади чи органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам, якщо запит зроблено у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених законами;
    • бюро кредитних історій на їх запит щодо інформації Державного реєстру прав, передбаченої частиною першою цієї статті, в електронному вигляді (у форматі бази даних), у разі наявності письмової згоди юридичних, фізичних осіб - власників нерухомого майна.

    Проте, пунктом 5 Прикінцевих положень вказаного Закону встановлено, що до створення єдиної системи органів реєстрації прав, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру реєстрація об'єктів нерухомості проводиться комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації.
  2. У своїй діяльності по здійсненню державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна бюро технічної інвентаризації керуються також і Тимчасовим положенням, відповідно до якого, право на отримання інформації з Реєстру прав щодо зареєстрованого права власності на об'єкт нерухомого майна мають:
    • у формі витягу - власник (власники), його спадкоємці та правонаступники юридичних осіб, уповноважені особи;
    • у формі інформаційної довідки - суд, органи внутрішніх справ, органи прокуратури, органи державної податкової служби, державні виконавці, нотаріуси, органи Служби безпеки України та інші органи державної влади (посадові особи), якщо запит зроблено у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених чинним законодавством України (пункти 5.1.1 та 5.1.2 Тимчасового Положення).

    При цьому, Тимчасовим положенням обумовлені деякі умови за яких видається витяг та інформаційна довідка. 
    Витяг з Реєстру прав видається на підставі відомостей, які містяться в Реєстрі прав, після отримання відповідної заяви встановленої форми, а інформаційна довідка - після офіційного запиту від вказаних органів. 
    Під час подання заяви про отримання витягу з Реєстру прав фізична особа повинна пред'явити документ, що посвідчує її особу, а в разі подання заяви представником фізичної чи юридичної особи - документ, що підтверджує повноваження діяти від імені цих осіб, при цьому особа, яка представляє особу - нерезидента України, пред'являє документи, які у разі необхідності легалізуються в установленому порядку. 
    Інформаційна довідка надається лише за письмовим запитом уповноважених органів державної влади (посадових осіб), нотаріусів. Запит подається на бланку встановленої форми, із зазначенням законних підстав для такого запиту, за підписом керівника або особи, що його заміщує, із зазначенням відповідних номерів справи, у зв'язку з якою виникла потреба в отриманні інформації (пункти 5.2 - 5.4 Тимчасового положення).

ІІІ. Особи, які мають право на отримання інформації з Реєстру прав у формі витягу

  1.  Власник - це особа, яка володіє, користується, розпоряджається своїм майном відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 та частина перша статті 317 Кодексу). 
    Слід відмітити, що суб'єктами права власності за Кодексом є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (стаття 2 та частина перша статті 318). 
    Право на отримання інформації власниками про себе гарантує Закон України "Про інформацію". 
    Так, відповідно до статті 23 Закон України "Про інформацію" кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї. 
    Громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо. 
    Державні органи та організації, органи місцевого самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. 
    Ураховуючи викладене, власник нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Реєстрі прав, має право на отримання з зазначеного Реєстру інформації про зареєстроване за ним право власності.
  2. Спадкоємці - це фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (статті 2 та 1222 Кодексу). 
    Відповідно до частини першої статті 1297 Кодексу спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. 
    Згідно з пунктом 5.9 Тимчасового положення витяг з Реєстру прав для оформлення спадщини видається спадкоємцям згідно з письмовим запитом нотаріуса. 
    Ураховуючи викладене, спадкоємець нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Реєстрі прав, має право на отримання з зазначеного Реєстру інформації про зареєстроване за спадкодавцем право власності на об'єкт нерухомого майна. Проте, таке право у спадкоємця виникає лише у разі наявності письмового запиту нотаріуса, в якому має зазначатися інформація про відкриття спадщини, про спадкодавця і спадкоємця та про об'єкт нерухомого майна, який увійшов до складу спадщини.
  3. За Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України правонаступництво - це спосіб передання всього свого майна, прав та обов'язків однією юридичною особою іншим юридичним особам - правонаступникам, що здійснюється в результаті злиття, приєднання, поділу та перетворення (статті 104 та 59 відповідно). 
    Тобто, в результаті правонаступництва створюється нова (нові) юридична особа, до якої переходить майно, права та обов'язки юридичної особи, яка припинилася. 
    Ураховуючи викладене, правонаступник юридичної особи має право на отримання інформації з Реєстру прав про зареєстроване право власності на об'єкт нерухомого майна, яке перейшло до нього в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення попередньої (попередніх) юридичної особи, у формі витягу. 
    Слід звернути увагу, що при зверненні правонаступника за отриманням витягу з Реєстру прав обов'язково має подаватися документ, який підтверджує виникнення відносин правонаступництва щодо прав та обов'язків юридичної особи, що припиняється. 
    Виходячи з положень статті 107 Кодексу таким документом є передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу). 
    Необхідно відмітити, що юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації (частина четверта статті 87 Кодексу). Тобто правонаступник набуває прав та обов'язків юридичної особи з моменту його державної реєстрації. 
    Таким чином, при зверненні правонаступника за отриманням витягу з Реєстру прав обов'язково має подаватися свідоцтво про державну реєстрацію та передавальний акт або розподільчий баланс.
  4. Уповноваженими особами в чинному законодавстві визначено широке коло суб'єктів. 
    Зокрема, згідно зі статтею 237 Кодексу правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє є представництвом. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. 
    Кодекс передбачає можливість однієї особи вчиняти дії від імені іншої особи, яку вона представляє, в тому числі, і отримувати витяг з Реєстру прав про зареєстроване за останньою право власності на об'єкт нерухомого майна. 
    Незалежно від вищевказаних підстав виникнення відносин представництва, представник власника об'єкта нерухомого майна, має подавати документ, який підтверджує ці відносини між нею та власником.
    1. Представництво на підставі договору. Відповідно до статті 6 Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Кодексу). 
      При зверненні представника власника об'єкта нерухомого майна за отриманням витягу з Реєстру прав обов'язково має подаватися договір, яким врегульовано відносини представництва.
    2. Представництво на підставі закону. Відповідно до статті 242 Кодексу батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. 
      Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. 
      При цьому, нормами Кодексу передбачається, що законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. 
      Слід відмітити, в деяких випадках виникнення представництва на підставі закону відбувається у зв'язку з прийняття компетентними державними органами відповідних рішень. 
      Так, встановлення опіки над малолітніми особами та фізичними особами, які визнані недієздатними, здійснюється у відповідних випадках як судом, так і органом опіки та піклування. 
      Виходячи з наведеного, при зверненні такого представника власника об'єкта нерухомого майна за отриманням витягу з Реєстру прав обов'язково має подаватися документ, яким врегульовано відносини представництва за законом. Таким документом може бути свідоцтво про народження дитини, рішення суду про усиновлення дитини, про встановлення опіки над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, про встановлення опіки над фізичними особами, які визнані недієздатними, та рішення органу опіки та піклування про встановлення опіки над малолітніми особами.
    3. Представництво на підставі акту органу юридичної особи. Відповідно до частини другої статті 92 Кодексу юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. 
      У зв'язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до статті 87 Кодексу для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. 
      Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. 
      Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). 
      Так, відповідно до частини першої статті 82 Господарського кодексу України установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут. 
      У свою чергу, об'єднання громадян (політичні партії та громадські організації) діють на основі статуту або положення (частина перша статті 13 Закону України "Про об'єднання громадян"). 
      Тобто при зверненні такого представника власника об'єкта нерухомого майна за отриманням витягу з Реєстру прав обов'язково має подаватися установчий документ юридичної особи. Таким документом може бути засновницький договір, статут або положення, в якому міститимуться відомості про уповноваження відповідної особи на вчинення дій від імені юридичної особи.
    4. Окремо зупинимося на відносинах представництва, які здійснюються за довіреністю. 
      Виходячи з положень частин першої та другої статті 244 Кодексу представництво, яке ґрунтується на договорі або акті органу юридичної особи може здійснюватися за довіреністю. 
      Відповідно до частини третьої вказаної статті довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. 
      При цьому, форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчиняться правочин. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті (стаття 245 Кодексу). 
      Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (стаття 246 Кодексу). 
      Слід також відмітити, що строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії (частина перша статті 247 Кодексу). 
      Таким чином, при зверненні такого представника власника об'єкта нерухомого майна за отриманням витягу з Реєстру прав обов'язково має подаватися довіреність. При цьому, довіреність має відповідати вимогам статей 245 - 247 Кодексу.

IV. Деякі аспекти щодо суб'єктів, які мають право отримувати інформацію з Реєстру прав про зареєстроване право власності у формі витягу

  1. Законом України "Про управління об'єктами державної власності" (далі - Закон) встановлено, що управління об'єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб (стаття 1). 
    Так, цими суб'єктами управління об'єктами державної власності за статтею 4 Закону є:
    • Кабінет Міністрів України;
    • Фонд державного майна України;
    • міністерства та інші органи виконавчої влади;
    • органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами;
    • державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації;
    • Національна академія наук України, галузеві академії наук.

    Тобто, Законом чітко визначені суб'єкти, які здійснюють повноваження від імені держави як власника. 
    Ураховуючи викладене, суб'єкти управління об'єктами державної власності, визначені Законом, мають право на отримання витягу з Реєстру прав щодо об'єктів державної власності, стосовно яких держава уповноважила управляти майном.
  2. Відповідно до частини четвертої статті 3¹ Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) має право, зокрема, запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою.
    1. Стосовно розпорядника майна боржника слід зазначити, що за Законом в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, призначається розпорядник майна у порядку, встановленому Законом. 
      Призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника. 
      У цьому випадку, право на отримання інформації з Реєстру прав має представник боржника (на підставі відповідного акту юридичної особи). 
      Водночас, повноваження керівника боржника або органів управління боржника, покладені на них відповідно до законодавства чи установчих документів, можуть бути припинені у разі, якщо ними не вживаються заходи щодо забезпечення збереження майна боржника, створюються перешкоди діям розпорядника майна чи допускаються інші порушення законодавства. 
      У такому разі за клопотанням комітету кредиторів виконання обов'язків керівника боржника ухвалою господарського суду тимчасово покладається на розпорядника майна до призначення в порядку, визначеному законодавством та установчими документами, нового керівника боржника. Про припинення повноважень керівника або органів управління боржника господарський суд виносить ухвалу, яка може бути оскаржена у встановленому порядку (частини перша, п'ятнадцята та шістнадцята статті 13 Закону). 
      Таким чином, з моменту покладення ухвалою господарського суду на розпорядника майна обов'язків керівника боржника, він має право на отримання витягу з Реєстру прав. Проте, для отримання витягу з Реєстру прав розпорядник майна має подати зазначену ухвалу господарського суду про покладення обов'язків керівника боржника на розпорядника майна. 
      Водночас, звертаємо увагу, що повноваження власників майна боржника у судовій процедурі санації, виходячи з Закону, не припиняються. Тим самим, власник майна боржника має право на отримання витягу з Реєстру прав.
    2. Стосовно керуючого санацією зазначаємо, що Законом встановлено, що з дня винесення ухвали про санацію:
      • керівник боржника відсторонюється від посади у порядку, визначеному законодавством про працю, управління боржником переходить до керуючого санацією, крім випадку, передбаченого статтею 53 Закону;
      • припиняються повноваження органів управління боржника - юридичної особи, повноваження органів управління передаються керуючому санацією. Органи управління боржника протягом трьох днів з дня прийняття рішення про санацію та призначення керуючого санацією зобов'язані забезпечити передачу керуючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей (частина четверта статті 17).

      Таким чином, з моменту покладення ухвалою господарського суду на керуючого санацією повноважень органів управління боржника - юридичної особи, він має право на отримання витягу з Реєстру прав. Проте, для отримання витягу з Реєстру прав керуючий санацією має подати зазначену ухвалу господарського суду про покладення повноважень органів управління боржника - юридичної особи на керуючого санацією.
    3. Стосовно ліквідатора зазначаємо, що відповідно до частини першої статті 24 Закону у постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора в порядку, передбаченому для призначення керуючого санацією. 
      Законом встановлено, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше (частина друга статті 23). 
      З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи - банкрута (частина друга статті 25). 
      Таким чином, з моменту покладення ухвалою господарського суду на ліквідатора повноважень органів управління, він має право на отримання витягу з Реєстру прав. Проте, для отримання витягу з Реєстру прав ліквідатор має подати зазначену ухвалу господарського суду про покладення повноважень органів управління боржника - юридичної особи на ліквідатора.
  3. Статтею 3 Закону України "Про аудиторську діяльність" встановлено, що аудитори і аудиторські фірми під час здійснення аудиторської діяльності мають право отримувати необхідні документи, які мають відношення до предмета перевірки і знаходяться як у замовника, так і у третіх осіб. Треті особи, які мають у своєму розпорядженні документи стосовно предмета перевірки, зобов'язані надати їх на вимогу аудитора (аудиторської фірми). Зазначена вимога повинна бути офіційно засвідчена замовником. 
    Ураховуючи викладене, аудитор та аудиторська фірма мають право на отримання інформації з Реєстру прав у формі витягу лише та у разі уповноваження його суб'єктом господарювання - замовником, щодо якого здійснюється аудит, на отримання такої інформації.
  4. Законом України "Про адвокатуру" встановлено, що при здійсненні професійної діяльності адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом (стаття 6). 
    Ураховуючи викладене, адвокат має право на отримання інформації з Реєстру прав лише у формі витягу. Проте, для отримання витягу з Реєстру прав адвокат має подати документ, за яким власником або належним чином уповноваженою особою наділено адвоката повноваженнями по отриманню інформації.
  5. Згідно з частиною другою статті 1 Закону України "Про третейські суди" до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. 
    Статтею 38 Закону встановлено, що третейський суд має право вимагати від сторін надання доказів, необхідних для повного, всебічного і об'єктивного вирішення спору. Якщо третейський суд визнає за необхідне одержати документи від підприємств, установ, організацій, які не є учасниками третейського розгляду, він своєю ухвалою уповноважує сторони або одну із сторін одержати відповідні документи та надати їх третейському суду. 
    Ураховуючи викладене, у третейського суду відсутні повноваження по отриманню інформації з Реєстру прав. Таке право надається лише сторонам третейської угоди, які мають подати докази, зокрема, відомості про зареєстроване за ними право власності на нерухоме майно в Реєстрі прав - витяг з Реєстру прав.

V. Деякі аспекти отримання інформації з Реєстру прав про зареєстроване право власності у формі інформаційної довідки

  1. Як вже зазначалося вище, право на отримання інформації з Реєстру прав мають суд, органи внутрішніх справ, органи прокуратури, органи державної податкової служби, державні виконавці, нотаріуси, органи Служби безпеки України та інші органи державної влади (посадові особи), якщо запит зроблено у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених чинним законодавством України. 
    Надання інформаційної довідки з Реєстру прав має здійснюватися лише на підставі вмотивованого та відповідно оформленого документу. 
    За загальним правилом такий документ повинен мати обов'язкові реквізити і стабільний порядок їх розміщення: найменування установи - автора документа, код установи, код форми документа, назва виду документа (не зазначається на листах), дата, індекс, заголовок до тексту, текст, підпис. 
    Засвідчення документів здійснюється шляхом їх підписання, затвердження та проставлення печатки. Документи підписуються посадовими особами установи відповідно до їх компетенції, встановленої чинними нормативно-правовими актами. При цьому, підпис складається з найменування посади особи, яка підписує документ (повне, якщо документ надрукований не на бланку, скорочене - на документі, надрукованому на бланку), особистого підпису, ініціалів і прізвища (Примірна інструкція з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.97 № 1153). 
    Документ, на підставі якого здійснюється запит інформації з Реєстру прав, повинен містити відомості у зв'язку з чим здійснюється такий запит (наприклад: при надходженні запиту від органу досудового слідства щодо ознайомлення з документами, необхідними для розслідування кримінальної справи, у запиті має бути зазначено номер кримінальної справи, у зв'язку з розслідуванням якої зроблено запит).
  2. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України "Про судоустрій України" судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя, зокрема, у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального судочинства.
    1. Стосовно правових підстав отримання судом інформаційної довідки з Реєстру прав під час здійснення цивільного судочинства. 
      За статтею 57 Цивільного процесуального кодексу України будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи є доказами. Ці дані встановлюються на підставі, зокрема, письмових доказів. 
      Цивільним процесуальним кодексом встановлено, що якщо спір не врегульовано до судового розгляду, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів, про судові доручення щодо збирання доказів (пункт 5 частини шостої статті 130). 
      Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду. 
      Витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, є способами забезпечення судом доказів. 
      Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою (статті 133, 135, 137 Цивільного процесуального кодексу). 
      Ураховуючи викладене, зазначена ухвала суду, яка вирішує питання про витребування доказів, є підставою для отримання судом або заінтересованою особою, що уповноважена судом, інформації з Реєстру прав у формі інформаційної довідки.
    2. За статтею 38 Господарського процесуального кодексу України якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. 
      Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження. Господарський суд може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід (статті 431 - 4310 Господарського процесуального кодексу). Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону. 
      Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу. 
      Ухвала господарського суду має містити, зокрема, вказівку на дії, що їх повинні вчинити сторони, інші підприємства, організації, державні та інші органи та їх посадові особи у строки, визначені господарським судом (стаття 86 Господарського процесуального кодексу). 
      Витребування доказів є одним із запобіжних заходів до подання позову. Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи (статті 431, 432 та 434 Господарського процесуального кодексу). 
      Ураховуючи викладене, зазначена ухвала господарського суду, яка вирішує питання про витребування доказів є підставою для отримання судом або заінтересованою особою, що уповноважена судом, інформації з Реєстру прав у формі інформаційної довідки.
    3. За Кодексом адміністративного судочинства України суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи. 
      Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази. Суд може збирати докази з власної ініціативи (частина друга статті 69 та частини третя, п'ята статті 71). 
      Статтею 110 Кодексу адміністративного судочинства встановлено, що суд до судового розгляду адміністративної справи вживає заходи для всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення справи в одному судовому засіданні протягом розумного строку. З цією метою суд може прийняти рішення про витребування документів та інших матеріалів. 
      Витребування письмових або речових доказів є способом забезпечення доказів (статті 73 та 74 Кодексу адміністративного судочинства). 
      Згідно з частиною другою статті 158 Кодексу адміністративного судочинства судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.
      Ураховуючи викладене, зазначена ухвала адміністративного суду, яка вирішує питання про витребування доказів, є підставою для отримання судом інформації з Реєстру прав у формі інформаційної довідки.
    4. За статтею 66 Кримінально-процесуального кодексу України суд в справах, які перебувають в його провадженні, вправі, зокрема, вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. 
      У передбачених законом випадках суд в справах, які перебувають в його провадженні, вправі доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі. 
      Відповідно до статті 273 Кримінально-процесуального кодексу в усіх питаннях, які вирішуються судом під час судового розгляду, суд виносить ухвали. 
      Ураховуючи викладене, з метою отримання від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян фактичних даних - доказів, суд вправі винести ухвалу. Вказана ухвала є підставою для отримання судом інформації з Реєстру прав у формі інформаційної довідки. 
      Слід звернути увагу, що незалежно від того, у якій формі здійснюється судом судочинство (цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне), ухвала суду має відповідати вимогам процесуального законодавства.
  3. Відповідно до статті 101 Кримінально-процесуального кодексу органами дізнання є:
    • 1) міліція;
    • 11) податкова міліція - у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а також у справах про приховування валютної виручки;
    • 2) органи безпеки - у справах, віднесених законом до їх відання;
    • 3) начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання - у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України та військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, а командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, з'єднання, установи чи на військових об'єктах;
    • 31) командири кораблів - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України;
    • 4) митні органи - в справах про контрабанду;
    • 5) начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв - у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;
    • 6) органи державного пожежного нагляду - у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;
    • 7) органи прикордонної служби - у справах про порушення державного кордону;
    • 8) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

    Що стосується органів досудового слідства, то слід зазначити, що згідно із статтею 102 Кримінально-процесуального кодексу органами досудового слідства є слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки.
    1. Відповідно до статті 97 Кримінально-процесуального кодексу прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню. 
      По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень, зокрема: порушити кримінальну справу, або відмовити в порушенні кримінальної справи. 
      Коли необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, така перевірка здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів. 
      Заява або повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності. 
      Підпункт 3.1 пункту 3 Інструкції про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 14.04.2004 № 400, встановлює, що заяви і повідомлення про злочини, що вчинені або готуються, реєструються цілодобово в чергових частинах органів внутрішніх справ оперативними черговими відразу після їх надходження, що відображається в журналі реєстрації заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються. 
      Аналогічний порядок, тобто реєстрація звернень, що містять дані про вчинені або підготовлювані злочини, у Журналі реєстрації, обліку та розгляду заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини,  передбачений і абзацом другим розділу ІІ Інструкції про порядок розгляду в Службі безпеки України звернень громадян та реєстрації, обліку заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, затвердженої наказом Служби безпеки України від 27.01.2005 № 44. 
      Підпункт 3.1 пункту 3 Інструкції про порядок приймання, реєстрації, обліку та розгляду в підрозділах податкової міліції заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини, затвердженої наказом Державної податкової адміністрації України від 24.06.98 № 304, встановлює, що інформація про злочини реєструється в чергових частинах підрозділів податкової міліції, що відображається в Книзі обліку інформації про злочини. 
      Таким чином, якщо орган дізнання або досудового слідства запитує документи, необхідні для перевірки заяви або повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини в порядку статті 97 Кримінально-процесуального кодексу, у запиті має бути зазначено номер реєстрації заяви, звернення або повідомлення в Журналі реєстрації заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, Журналі реєстрації, обліку та розгляду заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, або в Книзі обліку інформації про злочини.
    2. Стаття 66 Кримінально-процесуального кодексу надає право особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокурору і суду в справах, які перебувають в їх провадженні, зокрема вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. 
      Відповідно до статті 83 Кримінально-процесуального кодексу документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи. 
      Згідно із статтею 114 Кримінально-процесуального кодексу при провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. 
      Слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими. 
      У зв'язку з викладеним, у разі надходження запиту від органу досудового слідства, або від органу дізнання на виконання доручення слідчого, щодо ознайомлення з документами, необхідними для розслідування кримінальної справи, у запиті має бути зазначено номер кримінальної справи, у зв'язку з розслідуванням якої зроблено запит.
  4. Відповідно до статті 5 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі - Закон) оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами:
    • Міністерства внутрішніх справ України - кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, судовою міліцією;
    • Служби безпеки України - контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; 
    • Служби зовнішньої розвідки України - агентурної розвідки, оперативно-технічними, власної безпеки; 
    • Державної прикордонної служби України - розвідувальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону (агентурної розвідки, оперативно-технічним, власної безпеки), оперативно-розшуковими підрозділами відповідно спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону та його територіальних органів, підрозділами з охорони державного кордону органів охорони державного кордону та Морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забезпечення власної безпеки, оперативного документування та оперативно-технічними;
    • управління державної охорони - підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів щодо яких здійснюється державна охорона;
    • органів державної податкової служби - оперативними підрозділами податкової міліції;
    • органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань - оперативними підрозділами;
    • розвідувального органу Міністерства оборони України - оперативними, оперативно-технічними, власної безпеки.

    Згідно з пунктом 4 статті 8 Закону підрозділи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність мають право ознайомлюватися з документами та даними, що характеризують діяльність підприємств, установ та організацій, вивчати їх, за рахунок коштів, що виділяються на утримання підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, виготовляти копії з таких документів, за вимогою керівників підприємств, установ та організацій - виключно на території таких підприємств, установ та організацій. 
    Відповідно до частини першої статті 9 Закону у кожному випадку наявності підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативно-розшукова справа. 
    Таким чином, запит підрозділу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, має містити посилання на номер оперативно-розшукової справи, у зв'язку з провадженням якої зроблено запит.
  5. Частиною другою статті 5 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" (далі - Закон) встановлено, що до державних органів, спеціально створених для боротьби з організованою злочинністю, належать:
    • спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України;
    • спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України.

    Відповідно до статті 12 Закону при здійсненні заходів боротьби з організованою злочинністю спеціальним підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надаються повноваження на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю одержувати від установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Документи та інформація повинні бути подані негайно, а якщо це неможливо - не пізніш як протягом 10 діб. 
    Окремо слід зазначити, що вказані підрозділи одночасно є органами дізнання та підрозділами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. 
    У зв'язку з викладеним, запит спеціального підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю має містити посилання на номер реєстрації заяви, звернення або повідомлення в Журналі реєстрації заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, Журналі реєстрації, обліку та розгляду заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, або на номер оперативно-розшукової справи, у зв'язку з провадженням якої зроблено запит, та підписаний керівником спеціального підрозділу.
  6. Відповідно до статті 20 Закону України "Про прокуратуру" при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таємницю або конфіденційну інформацію, письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою.  
    У зв'язку з цим, у запиті прокурора має бути зазначено, що запитувана інформація необхідна для здійснення прокурорського нагляду за додержанням та застосуванням законів.
  7. Пунктом 17 частини першої статті 11 Закону України "Про міліцію" встановлено, що міліція має право одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об'єднань громадян на письмовий запит відомості (в тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції. 
    Таким чином, вимоги до запиту органів внутрішніх справ співпадають із вимогами до запитів органів дізнання та досудового слідства, підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.
  8. Статтею 22 Закону України "Про державну податкову службу України" встановлено, що посадовим особам податкової міліції для виконання покладених на них обов'язків надаються права, передбачені, зокрема пунктом 17 статті 11 Закону України "Про міліцію". 
    Необхідно враховувати те, що податкова міліція є одночасно органом дізнання та досудового слідства та має право здійснення оперативно-розшукової діяльності. 
    У зв'язку з цим, вимоги до запиту підрозділів податкової міліції співпадають із вимогами до запитів органів дізнання та досудового слідства, підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.
  9. Відповідно до статті 6 Закону України "Про розвідувальні органи України" (далі - Закон) розвідувальними органами України є:
    • Служба зовнішньої розвідки України;
    • розвідувальний орган Міністерства оборони;
    • розвідувальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону.

    Згідно зі статтею 5 Закону для виконання своїх завдань розвідувальні органи застосовують методи і засоби оперативно-розшукової діяльності у порядку, визначеному в Законі України "Про оперативно-розшукову діяльність". 
    Статтею 9 Закону надано право розвідувальним органам отримувати для розвідувальних цілей необхідну інформацію від усіх органів державної влади, підприємств, організацій і установ, включаючи банки, незалежно від форми власності, в тому числі інформацію з автоматизованих інформаційних та довідкових систем, банків даних тощо у порядку, визначеному законом. 
    У зв'язку з цим, у запиті розвідувального органу має бути зазначено, що запитувана інформація необхідна для розвідувальних цілей.
  10. Відповідно до статті 5 Закону України "Про контррозвідувальну діяльність" (далі - Закон) спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності є Служба безпеки України. 
    Окремі контррозвідувальні заходи виключно в інтересах забезпечення охорони державного кордону України, посадових осіб, стосовно яких здійснюється державна охорона, а також забезпечення безпеки своїх сил і засобів, інформаційних систем та оперативних обліків можуть проводити розвідувальні органи України та Управління державної охорони України, яким законами України "Про оперативно-розшукову діяльність" та "Про розвідувальні органи України" надано право здійснювати оперативно-розшукову чи розвідувальну діяльність. 
    Стаття 7 Закону надає для виконання визначених законом завдань органам, підрозділам та співробітникам Служби безпеки України право витребовувати, збирати і вивчати, за наявності визначених законом підстав, документи та відомості, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, джерела і розміри їх доходів для попередження і припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань на державну безпеку України. 
    Пункт 3 частини першої статті 25 Закону України "Про Службу безпеки України" надає право органам і співробітникам Служби безпеки України для виконання покладених на них обов'язків одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватись з цією метою службовою документацією і звітністю. 
    У зв'язку з цим, у запиті контррозвідувального підрозділу Служби безпеки України має бути посилання на номер контррозвідувальної справи. 
    Слід також враховувати те, що підрозділи Служби безпеки України одночасно є підрозділами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, або органами дізнання та досудового слідства. 
    Таким чином, вимоги до запиту таких підрозділів Служби безпеки України співпадають із вимогами до запитів органів дізнання та досудового слідства, підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.
  11. Стаття 20 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" надає органам, підрозділам, військовослужбовцям, а також працівникам Державної прикордонної служби України, які відповідно до їх службових обов'язків можуть залучатися до оперативно-службової діяльності, для виконання покладених на Державну прикордонну службу України завдань, право одержувати в установленому законом порядку за письмовими запитами керівників підрозділів з оперативно-розшукової роботи чи розвідувального органу відомості з автоматизованих інформаційних і довідкових систем та банків даних, створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України, Національним банком України, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування України. 
    У зв'язку з викладеним, запит на отримання такої інформації має бути підписаний лише керівниками підрозділів з оперативно-розшукової роботи чи розвідувального органу.
  12. Стаття 13 Закону України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб" встановлює, що для здійснення покладених завдань Управління державної охорони України уповноважене, зокрема одержувати в установленому порядку від керівників органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності за письмовим запитом начальника Управління або його заступників відомості, необхідні для здійснення державної охорони. 
    У зв'язку з викладеним, запит на отримання такої інформації має містити посилання, що вказана інформація необхідна для здійснення державної охорони.
  13. За Законом України "Про виконавче провадження" (далі - Закон) державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право, зокрема одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію (частина третя статті 5). 
    Державному виконавцю у встановлений ним строк повинні бути надані безкоштовно документи або їх копії, необхідні для здійснення його повноважень (частина друга статті 6 Закону). 
    Слід відмітити, що примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, перелік яких встановлено статтею 3 Закону. Так, до таких документів віднесено, зокрема виконавчі листи, що видаються судами, накази господарських судів, ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах, судові накази, виконавчі написи нотаріусів тощо. 
    Виходячи з наведеного, державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження відповідно до Закону має право на отримання інформації з Реєстру прав у формі інформаційної довідки. При цьому, документ, на підставі якого здійснюється надання такої інформації має відповідати вимогам вмотивованості (з обов'язковим зазначенням виконавчого документу, на підставі якого здійснюється виконавче провадження) та відповідності оформлення (які зазначалися у пункті 1 розділу V цих Методичних рекомендацій).
  14. Відповідно до Закону України "Про нотаріат" (далі - Закон) нотаріуси або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, має право витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії (стаття 46). 
    Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси), на уповноважених на це посадових осіб органів місцевого самоврядування та на консульські установи України. 
    Враховуючи повноваження щодо вчинення нотаріальних дій, визначених у Законі, нотаріальні дії, пов'язані із об'єктами нерухомого майна, вправі вчиняти лише державні нотаріуси державних нотаріальних контор, приватні нотаріуси та консульські установи. 
    Виходячи з наведеного, державні нотаріуси державних нотаріальних контор, приватні нотаріуси та консульські установи у разі вчинення нотаріальних дій, пов'язаних з об'єктами нерухомого майна мають право на отримання інформації з Реєстру прав у формі інформаційної довідки. При цьому, документ, на підставі якого здійснюється надання такої інформації, має відповідати вимогам вмотивованості та відповідності (які зазначалися у пункті 1 розділу V цих Методичних рекомендацій).
  15. Відповідно Закону України "Про Антимонопольний комітет України" (далі - Закон) основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики, зокрема в частині контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання. 
    Органи Антимонопольного комітету України при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках, мають право, зокрема вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом (статті 7, 14 та 16 Закону). 
    Відповідно до статті 221 Закону суб'єкти господарювання, об'єднання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю, інші юридичні особи, їх структурні підрозділи, філії, представництва, їх посадові особи та працівники, фізичні особи зобов'язані на вимогу органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України, уповноважених ними працівників Антимонопольного комітету України, його територіального відділення подавати документи, предмети чи інші носії інформації, пояснення, іншу інформацію, в тому числі з обмеженим доступом та банківську таємницю, необхідну для виконання Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями завдань, передбачених законодавством про захист економічної конкуренції. 
    Ураховуючи викладене, Антимонопольний комітет України та його територіальні органи при розгляді справ про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію, про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі про недобросовісну конкуренцію, мають право на отримання інформації з Реєстру прав у формі інформаційної довідки. При цьому, документ, на підставі якого має здійснюватися надання такої інформації, має відповідати вимогам вмотивованості та відповідності оформлення (які зазначалися у пункті 1 розділу V цих Методичних рекомендацій) з урахуванням вимог спеціальних законодавчих актів, якими у своїй діяльності керуються органи Антимонопольного комітету України.
  16. Відповідно до Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" (далі - Закон) обов'язковий фінансовий моніторинг - це сукупність заходів спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу (яким є Державний комітет фінансового моніторингу) з аналізу інформації щодо фінансових операцій, що надається суб'єктами первинного фінансового моніторингу, а також заходів з перевірки такої інформації відповідно до законодавства України (стаття 1). 
    Одним із основних завдань Державного комітету фінансового моніторингу є збір, обробка і аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу. 
    Тобто, відповідно до Закону Державний комітет фінансового моніторингу наділений повноваженнями по отриманню інформації про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу, від суб'єктів первинного фінансового моніторингу. 
    При цьому, слід наголосити, що у статті 1 Закону міститься поняття "фінансова операція" - це будь-яка операція, пов'язана із здійсненням або забезпеченням здійснення платежу за допомогою суб'єкта первинного фінансового моніторингу. 
    Закон містить перелік органів, які є суб'єктами первинного фінансового моніторингу (стаття 4), аналіз якого дає підстави стверджувати, що такими суб'єктами можуть бути лише особи, які відповідно до законодавства здійснюють фінансові операції. 
    Ураховуючи викладене, Державний комітет фінансового моніторингу має право на отримання інформації про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу. Проте, обов'язок по наданню такої інформації Законом покладено на суб'єктів первинного фінансового моніторингу, серед яких відсутні бюро технічної інвентаризації.
  17. Згідно з Законом України "Про статус народного депутату України" (далі - Закон) народний депутат України має право, зокрема одержати інформацію з питань, пов'язаних із здійсненням ним депутатських повноважень, від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які зобов'язані надати йому таку інформацію в порядку та строки, визначені Законом (частина дев'ята статті 17). 
    Так, народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності (частина перша статті 15 Закону). 
    Ураховуючи викладене, народний депутат України має право на отримання інформації з Реєстру прав у формі інформаційної довідки у разі звернення із запитом, який здійснений відповідно до вимог статті 15 Закону.
  18. Окремо слід звернути увагу на можливість надання інформації про відсутність або наявність раніше належних особі на праві власності об'єктів нерухомого майна при взятті на облік такої особи, як потребуючої поліпшення житлових умов. 
    Розділом ІІІ Житлового кодексу Української РСР (далі - Кодекс) врегульовано відносини, пов'язані з наданням жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду громадянам, які потребують поліпшення житлових умов, та здійсненням обліку таких громадян. 
    Відповідно до статей 36, 37 та 39 Кодексу облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, може здійснюватися, як за місцем роботи, так і за місцем проживання. 
    Статтею 35 Кодексу встановлено, що громадяни, які штучно погіршили житлові умови шляхом обміну займаного приміщення, його псування або руйнування, відчуження придатного і достатнього за розміром для проживання жилого будинку (частини будинку), а також громадяни, у яких потреба в поліпшенні житлових умов виникла внаслідок вилучення жилого приміщення, використовуваного для одержання нетрудових доходів (стаття 96), не беруться на облік потребуючих поліпшення житлових умов протягом п'яти років з моменту погіршення житлових умов. 
    Таким чином, необхідною умовою при взятті на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, є надання органам, які здійснюють взяття на такий облік (виконавчий комітет місцевої ради або адміністрація підприємства, установи, організації) інформації про наявність або відсутність житла, яке належало на праві власності громадянам. 
    Як зазначалося вище, інформація про зареєстроване право власності на об'єкт нерухомого майна надається у формі витягів та інформаційних довідок та на підставі відомостей, які містяться у Реєстрі прав. 
    При цьому виходячи зі змісту положень Порядку ведення Реєстру прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 28.01.2003 № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 28.01.2003 за № 67/7388 (далі - Порядок), інформаційна довідка, що формується в Реєстрі прав за адресою об'єкта нерухомого майна, містить відомості про перехід прав власності на даний об'єкт нерухомого майна. 
    Програмне забезпечення Реєстру прав побудоване таким чином, що не містить записи про об'єкти нерухомого майна, що були відчужені особою щодо якої запитується інформація. 
    Враховуючи наведене, довідка про наявність або відсутність житла, яке належало на праві власності громадянам, за своїм змістом не є витягом з Реєстру прав або інформаційною довідкою з Реєстру прав, а тому не може видаватися за правилами, встановленими Тимчасовим положенням та Порядком. 
    На нашу думку, бюро технічної інвентаризації мають можливість надавати інформацію про наявність або відсутність житла, яке належало на праві власності громадянам, як за зверненням самих громадян, так і за запитом органів, які здійснюють взяття на облік. Така інформація надається з використанням даних, що містяться у Реєстрі прав, але з урахуванням того, що Реєстр прав ведеться лише з 2002 року, та, у разі їх відсутності, з використанням паперових носіїв, які є наявними. 
    У разі виникнення об'єктивних обставин (відсутність державної реєстрації прав власності на нерухоме майно в Реєстрі прав тощо), за наявності яких інформація про відсутність або наявність раніше належних особі на праві власності об'єктів нерухомого майна може бути невичерпною, бюро технічної інвентаризації мають зазначати про це при наданні інформації. 
    Принагідно зазначаємо, що інформація про відчуження об'єктів нерухомого майна міститься також і у Державному реєстрі правочинів (який ведеться з 2 серпня 2004 року). Тобто, в разі необхідності, слід рекомендувати суб'єктам, які звернулися за отриманням інформації про наявність або відсутність житла, яке належало на праві власності громадянам, звернутися до реєстраторів вказаного реєстру (державних нотаріальних контор або приватних нотаріусів). Так, згідно з Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 671, витяг з Державного реєстру правочинів - це документ, який свідчить про внесення запису до Реєстру або про відсутність такого запису. 
    Слід наголосити, що оскільки для взяття на облік потребуючих поліпшення житлових умов необхідно надати інформацію про відсутність або наявність раніше належних особі на праві власності об'єктів нерухомого майна протягом останніх п'яти років, то починаючи з 2 серпня 2009 року, при зверненні відповідних суб'єктів до бюро технічної інвентаризації з метою отримання такої інформації, на нашу думку, таким особам необхідно рекомендувати звертатись до реєстраторів Державного реєстру правочинів. 
    Насамкінець необхідно наголосити, що в більшості випадків нормативно-правовими актами, які регламентують діяльність того, чи іншого орану, передбачається, що орган, при виконанні покладених на нього завдань, має право на ознайомлення та отримання відповідної інформації. Проте, з метою уникнення порушення прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, слід уважно досліджувати завдання, які покладаються на відповідний орган, та співставляти їх з необхідністю отримання інформації з Реєстру прав. 
    Інформація з Реєстру прав надається на підставі відомостей, які містяться у вказаному Реєстрі. Формування такої інформації здійснюється лише за ідентифікаційними ознаками власника об'єкта нерухомого майна (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи та/або ідентифікаційний номером або найменування юридичної особи та/або код ЄДРПОУ) або за адресою об'єкта нерухомого майна. 
    Надання статистичної інформації, якою б охоплювалися відомості про зареєстровані права власності на об'єкти нерухомого майна, бюро технічної інвентаризації не здійснюється.

Директор департаменту 
цивільного законодавства
та підприємництваІ.І. Завальна







МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ СТОСОВНО ВИЗНАЧЕННЯ НЕРУХОМОГО МАЙНА, ЩО ЗНАХОДИТЬСЯ НА ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНКАХ, ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЯКІ ПІДЛЯГАЄ ДЕРЖАВНІЙ РЕЄСТРАЦІЇ


МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

НАКАЗ

14.04.2009 м. Київ № 660/5

Про затвердження Методичних
рекомендацій стосовно визначення
нерухомого майна, що знаходиться на
земельних ділянках, право власності
на які підлягає державній реєстрації

Відповідно до підпункту 31 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2006 № 1577, 

НАКАЗУЮ:

  1. Затвердити Методичні рекомендації стосовно визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації, що додаються.
  2. Департаменту цивільного законодавства та підприємництва (І.І. Завальна) довести цей наказ до відома начальників Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
  3. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Л.В. Єфіменка.

МіністрМикола Оніщук









ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Міністерства юстиції
від 14.04.2009 № 660/5

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 
стосовно визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації

І. Загальні положення

Перш за все звертаємо увагу, що визначення належності об'єкту до нерухомого або рухомого майна має велике значення у відносинах, пов'язаних з виникненням, переходом та припиненням права власності на ці об'єкти. Так, в залежності від того чи є об'єкт нерухомим майном, особа обирає для себе ту поведінку, яка законодавством встановлена для об'єктів нерухомості (наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу нерухомого майна).

1.1. Визначення поняття нерухомого майна у чинному законодавстві, його ознаки та класифікація.

Цивільний кодекс України (далі - Кодекс) при класифікації речей як об'єктів цивільних прав виходив із фундаментального поділу речей на рухомі і нерухомі.

Основний акт цивільного законодавства використовує термінологію "нерухомі речі", "нерухоме майно", "нерухомість". Інші законодавчі акти містять іншу термінологію, яка також позначає нерухомі речі.

Так, закони України "Про планування і забудову територій" (стаття 18), "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (стаття 44), "Про виконавче провадження" (статті 62, 64, 66), "Про оподаткування прибутку підприємств" (пункт 5.1 статті 5), "Про правові засади цивільного захисту" (стаття 9), "Про недержавне пенсійне забезпечення" (стаття 49) використовують термін "об'єкт нерухомості". У свою чергу Повітряний кодекс України використовує термін "нерухомі об'єкти і споруди" (стаття 46).

Отже, законодавчі акти використовують різну термінологію, що означає "нерухоме майно".

За Кодексом до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (частина перша статті 181).

Слід констатувати, що вказане визначення нерухомої речі за Кодексом є універсальним. Так, воно містить ознаки нерухомого майна, які повинні бути притаманні тому чи іншому об'єкту при визначенні його належності до нерухомого майна.

Розкривають зміст поняття "нерухома річ" також наступні законодавчі акти, зокрема:

  • Закон України "Про іпотеку" - нерухоме майно (нерухомість) - це земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (стаття 1);
  • Закон України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" - нерухомим майном визнає жилий будинок або його частина, квартира, садовий будинок, дача, гараж, інша постійно розташована будівля, а також інший об'єкт, що підпадає під визначення першої групи основних фондів згідно із Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" (стаття 1);
  • Закон України "Про охорону культурної спадщини" - нерухомий об'єкт культурної спадщини - це об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності (стаття 1);
  • Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб" - нерухоме майно (нерухомість) - це об'єкти майна, які розташовуються на землі і не можуть бути переміщені в інше місце без втрати їх якісних або функціональних характеристик (властивостей), а також земля (пункт 1.10.1 статті 1).

Ураховуючи наведені законодавчі акти, можна виділити такі ознаки нерухомої речі:

  1. ці об'єкти розташовані на земельній ділянці та нерозривно пов'язані з землею, тобто вони не можуть існувати без землі;
  2. переміщення зазначених об'єктів є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення;

Вказані ознаки є основними і їх розглядати необхідно у сукупності. При цьому, крім Кодексу слід ураховувати інші нормативні акти (спеціальне законодавство), які визначають статус того чи іншого виду нерухомого майна. Водночас низка нормативних актів не містять конкретних посилань відносно належності того чи іншого об'єкту до нерухомого майна, однак, аналізуючи в комплексі норми, які регулюють відносини стосовно цих об'єктів, можна дійти висновку про їх правовий статус.

Класифікація об'єктів нерухомих речей є різною. Так, Кодекс поділяє нерухоме майно на житлові будинки, будівлі, споруди тощо (частина друга статті 331).

Тобто, ця норма Кодекс закріплює невичерпний перелік об'єктів нерухомого майна.

Закон України "Про інвестиційну діяльність" поділяє нерухоме майно на будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності (стаття 1), а Закон України "Про оренду державного та комунального майна" - на будівлі, споруди, приміщення (стаття 4).

Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб" провів поділ нерухомості, відмінної від землі, на:

а) будівлі, а саме: приміщення, пристосовані для постійного або тимчасового перебування в них людей, а також об'єкти власності, функціонально пов'язані з такими приміщеннями.

Будівлі поділяються на будинки (включаючи готелі, мотелі, кемпінги та інші подібні об'єкти туристичної інфраструктури), квартири, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, індивідуальні гаражі або місця на гаражних стоянках чи в гаражних кооперативах, дачні будинки та інші об'єкти дачної (садової) інфраструктури, відмінні від землі;

б) споруди, а саме: об'єкти нерухомості, відмінні від будівель (пункт 1.10.1 статті 1).

В окрему групу можна об'єднати так звані "специфічні нерухомі речі". Наприклад, об'єкти культурної спадщини (Закон України "Про охорону культурної спадщини").

За Кодексом право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182).

Отже, визначальною умовою для державної реєстрації прав власності будь-якого об'єкту є визначення його статусу: чи є цей об'єкт нерухомим майном.

1.2. Деякі акценти державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

При здійсненні державної реєстрації прав власності на нерухоме майно слід ураховувати частину першу статті 186 Кодексу, згідно з якою річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.

Так, приналежність не має самостійного значення та за призначенням без головної речі використовуватись не може, а тому, є залежною від головної речі і має допоміжний статус. За загальним правилом приналежність наслідує долю головної речі. Визначення речі приналежністю визначається її природними властивостями, а також характером відносин, що виникають з приводу господарського призначення речі.

І приналежність, і головна річ є фізично самостійними речами, але головна річ має самостійне значення, а приналежність - допоміжне і служить найбільш повному і найкращому використанню головної речі. Головна та приналежна речі утворюють одне ціле, яке передбачає їх використання за єдиним призначенням, а тому вони розглядаються як одна річ.

Водночас державній реєстрації підлягає право власності на головну річ, а витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно має містити інформацію про приналежну річ у розділі "опис нерухомого майна".

Наприклад, технологічна вежа.

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає, що вежа - це вузька споруда, що заввишки значно більша, ніж завширшки; будується окремо або як складова частина фортеці, палацу і т. ін. // Вишка для спостереження і передачі сигналів.

За своїми ознаками технологічна вежа є нерухомим майном, але вона, як правило, є приналежною річчю.

Отже, підлягає державній реєстрації право власності на головну річ, а витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно має містити інформацію про приналежну річ, зокрема, про технологічну вежу, яка зазначається у розділі "опис нерухомого майна".

Проте в кожному випадку слід виходити з конкретного об'єкту - чи може технологічна вежа бути самостійним, незалежним від іншої речі об'єктом. Чи є технологічна вежа приналежною річчю або є вона незалежним нерухомим майном можна з'ясувати лише після проведення технічної інвентаризації такої технологічної вежі.

Отже, якщо технологічна вежа є самостійним, незалежним від іншої речі (наприклад, будівлі) об'єктом, то право власності на таку технологічну вежу підлягає державній реєстрації як на окремий об'єкт.

При здійсненні державної реєстрації прав власності на нерухоме майно слід ураховувати частину першу статті 188 Кодексу, згідно з якою, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).

Наприклад, посадкова платформа, яка знаходиться на вокзалі.

За своїми ознаками посадкова платформа, яка знаходиться на вокзалі, є нерухомим майном, але вона є складовою частиною речі.

Так, згідно з Правилами перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженими наказом Міністерства транспорту та зв'язку від 27 грудня 2006 року № 1196 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції 4 квітня 2007 року за № 310/13577), посадкові платформи входять до складу вокзалу, який є комплексом спеціальних споруд, приміщень, обладнань.

Отже, підлягає державній реєстрації право власності на складну річ, в даному випадку - це вокзал, а витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно має містити інформацію про складову частину речі, зокрема, про платформу пасажирську, яка зазначається у розділі "опис нерухомого майна".

1.3. Визначення поняття споруд та порядку державної реєстрації права власності на них.

Кодекс використовує конструкції "нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо)" (стаття 331), "житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно" (стаття 376).

Отже, виходячи з цих статей споруди є нерухомим майном.

У законодавчих актах відсутнє визначення поняття "споруда" (лише Закон України "Про охорону культурної спадщини" містить визначення споруди як витвору). У Національному стандарті № 2 "Оцінка нерухомого майна", затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 28 жовтня 2004 року № 1442, визначено, що споруди - це земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій (пункт 2).

Законодавчими актами не визначений правовий статус багатьох споруд, а тому виникає низка питань - чи є ці споруди нерухомим майном; чи підлягають державній реєстрації право власності на них. При цьому, слід ураховувати, що різні нормативно-правові акти використовують термінологію "споруда" і до рухомих об'єктів.

Наприклад, інженерна споруда, призначена для транспортування газу, промисловий газопровід (далі - газопровід).

Законом України "Про трубопровідний транспорт" передбачено, що об'єкти трубопровідного транспорту - це магістральні та промислові трубопроводи, включаючи наземні, надземні і підземні лінійні частини трубопроводів, а також об'єкти та споруди, основне і допоміжне обладнання, що забезпечують безпечну та надійну експлуатацію трубопровідного транспорту (стаття 1). Також, частиною першою статті 16 цього Закону встановлено, що до земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, на яких збудовано наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також наземні споруди підземних трубопроводів.

Тобто, газопроводи є об'єктами, що не можуть існувати без землі та переміщення їх є неможливим без їх знецінення, що відповідає ознакам нерухомого майна.

Отже, газопровід є нерухомим майном.

Що стосується механізму державної реєстрації прав на газопровід, то слід ураховувати таке.

  • Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445) (далі - Тимчасове положення), встановлено, що державна реєстрація прав проводиться після технічної інвентаризації об'єкта, права щодо якого підлягають реєстрації (пункт 3.6).

    Так, щодо інвентаризації газопроводу зазначаємо, що нормативний акт, який визначає порядок проведення технічної інвентаризації газопроводу, нині відсутній. Водночас при проведенні інвентаризації можливо використовувати Правила обстеження, оцінки технічного стану, паспортизації та проведення планово-запобіжних ремонтів газопроводів і споруд на них, затверджені наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 9 червня 1998 року № 124 (зареєстрований в Міністерстві юстиції 13 листопада 1998 року № 723/3163), якими передбачено, зокрема, що газопроводи слід оцінювати за показниками для сталевих та поліетиленових газопроводів.

    Наприклад, для сталевих газопроводів (підземні і надземні) слід оцінювати герметичність газопроводів; стан металу труб і якість зварних з'єднань; стан захисного ізоляційного покриття; технічний стан надземних газопроводів; стан будівельних конструкцій (підпори, кріплення, компенсатори й т. ін.); стан пофарбування та стан термоізоляції газопроводів зрідженого газу; корозійний стан; стан електрохімічного захисту.

    При оцінці підземних газопроводів слід ураховувати геологічне розташування газопроводів (глибина залягання), а також розташування газопроводів відносно інших інженерних мереж та споруд. 

  • Тимчасовим положенням встановлено, що державна реєстрація прав власності на нерухоме майно - це внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв'язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням об'єктів нерухомого майна на підставі правовстановлювальних документів коштом особи, що звернулася до БТІ (пункт 1.4).

    Так, щодо визначення місцезнаходження газопроводу, то згідно з Порядком ведення Реєстру прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 28 січня 2003 року № 7/5 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції 28 січня 2003 року за № 67/7388) (далі - Порядок), адреса нерухомого майна є ідентифікатором об'єкта нерухомого майна. Порядком передбачено, що у Реєстрі прав використовуються три види адрес у межах населеного пункту:

    1. адреса, яка складається з назви вулиці, номера будинку, номера корпусу та номера квартири;
    2. адреса, яка складається з назви іменованого об'єкта та/або назви вулиці, номера об'єкта та номера частини об'єкта;
    3. адреса, яка складається з назви іменованого об'єкта, назви вулиці в складі об'єкта, номера об'єкта або номера будинку (пункт 3.1.2).

    Тобто, при внесені відомостей до Реєстру про адресу газопроводів слід використовувати один з визначених Порядком варіантів адрес.

  • Слід зауважити, що якщо газопровід збудувала особа для обслуговування будинку, то такий газопровід є приналежною річчю, і в цьому випадку, державна реєстрація права провадиться на головну річ - будинок, а інформація про приналежну річ - газопровід має міститися у витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно у розділі "опис нерухомого майна". Водночас реєстрація права на газопровід можлива і як на окремий об'єкт нерухомості, наприклад, якщо його збудував кооператив. У цьому випадку власником цього газопроводу виступатиме кооператив.

    За аналогічним принципом нині має здійснюватися і державна реєстрація прав власності на під'їзні колії, якими за Законом України "Про залізничний транспорт" є залізничні колії, які призначені для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств, організацій та установ у взаємодії із залізничним транспортом загального користування (стаття 1).

    Окремо зауважуємо, що державної реєстрації права власності на магістральний газопровід.

    Так, Тимчасовим положенням встановлено, що державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації у межах визначених адміністративно-територіальних одиниці (пункт 1.3). Порядком передбачено, що бюро технічної інвентаризації здійснює реєстрацію прав власності на об'єкти нерухомого майна, що розташовані в межах його зони обслуговування (пункт 1.3).

    Тобто, державна реєстрація права власності на нерухоме майно здійснюється тим бюро технічної інвентаризації, на території обслуговування якого розташована нерухома річ. Оскільки магістральний газопровід, як правило, простягається на декілька територій обслуговування бюро технічної інвентаризації, то на сьогодні, державна реєстрація прав на нього, в силу законодавства, є проблематичною.

ІІ. Окремі об'єкти, щодо яких на сьогодні виникає найбільше питань

2.1. Автозаправна станція.

Законодавчі акти не містять визначення автозаправної станції, лише Законом України "Про автомобільні дороги" передбачено, що автозаправна станція є об'єктом дорожнього сервісу (стаття 1).

Водночас таке визначення існує в Інструкції щодо вимог пожежної безпеки під час проектування автозаправних станцій, затвердженої наказом Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 6 грудня 2005 року № 376 (зареєстрованого в Міністерстві юстиції 20 березня 2006 року за № 291/12165) (далі - Інструкція).

Так, автозаправна станція - це комплекс будинків, споруд, технологічного обладнання, призначений для приймання, зберігання моторного палива та заправлення ним автотранспорту (мототранспорту).

На території автозаправної станції дозволяється розміщувати будинки і приміщення: операторської, адміністрації, котельні, приймання їжі, служби охорони, санітарних вузлів, комор для спецодягу, інструменту, запасних деталей, приладів та обладнання. На території автозаправних комплексів дозволяється розміщувати будинки, приміщення сервісного обслуговування пасажирів, водіїв і їх транспортних засобів: підприємства роздрібної торгівлі з продажу супутніх товарів, кафе (без літніх майданчиків), санітарні вузли, пости технічного обслуговування і мийки автомобілів (пункти 1.2. та 3.1. Інструкції).

Виходячи з цих положень та природи автозаправної станції, вона не може існувати без землі та має значення і цінність у її місцезнаходженні.

Крім того, Закон України "Про автомобільні дороги" використовує конструкцію слів "будівництво автозаправних станцій" (стаття 37), що є побічною ознакою нерухомого майна.

Таким чином, автозаправна станція є нерухомим майном. Але, при державній реєстрації прав власності на автозаправну станцію, слід ураховувати, що за Кодексом якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

Тобто, враховуючи, що автозаправна станція - це комплекс будинків, споруд, технологічного обладнання, призначений для приймання, зберігання моторного палива та заправлення ним автотранспорту (мототранспорту), вона є складною річчю.

Таку позицію поділяють і науковці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, які у висновку зазначають, що, незаважаючи на свою "комплектність", автозаправна станція є єдиним об'єктом.

Отже, у цьому випадку, підлягає державній реєстрації право власності на складну річ - автозаправну станцію, а у витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно інформація про складові автозаправної станції, зокрема, будинки, споруди, тощо, зазначається у розділі "опис нерухомого майна".

2.2. Асфальтобетонне покриття.

В законодавчих актах відсутнє визначення асфальтобетонного покриття, міститься воно лише в Інструкції із складання звітності за формою № 1-ДГ "Звіт про наявність автомобільних доріг загального користування та їх благоустрій", затвердженої наказом Державної служби автомобільних доріг від 19 липня 2006 року № 284 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції 3 серпня 2006 року за № 930/12804) (далі - Інструкція).

Так, Інструкція розглядає асфальтобетонне покриття як одне із типів дорожнього покриття. А саме, асфальтобетонне покриття - це удосконалене покриття капітального типу, яке збудовано з ущільнених асфальтобетонних сумішей (гарячих, теплих) (розділ 4 Інструкції). 

Слід зазначити, що аналіз нормативно-правових актів різної юридичної сили свідчить, що асфальтобетонне покриття використовується як складова об'єктів, які мають різне функціональне призначення, зокрема - як складова дорожнього покриття, тротуару, тощо. Так, за Законом України "Про автомобільні дороги" дорожнє покриття - це укріплені верхні шари дороги, що сприймають навантаження від транспортних засобів (стаття 1).

Тобто, асфальтобетонне покриття - це верхній шар землі з твердим покриттям, яке впливає на довговічність, зокрема, дороги.

Отже, виходячи з юридичної природи асфальтобетонного покриття, та виходячи з ознак нерухомого майна, воно не є нерухомим майном.

Крім того, слід зазначити, що таку позицію поділяє і Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, які у висновку зазначають, що асфальтне покриття не можна віднести до об'єктів нерухомості, воно належить до об'єктів благоустрою, тобто є типом покриття доріг і тротуарів, а не окремим об'єктом нерухомого майна. Також у висновку зазначено, що даний об'єкт не відповідає головним ознакам нерухомості, а основним його призначенням є допоміжне обладнання відповідної частини земельної ділянки (дороги, тротуару) з метою задоволення потреб населення у покращенні можливостей її експлуатації за призначенням.

2.3. Багаторічні насадження.

Чинним законодавством України не визначено поняття багаторічні насадження. Водночас, виходячи з аналізу, зокрема, Земельного кодексу України та Кодексу, можна дійти висновку, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Так, статтею 79 Земельного кодексу України встановлено, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Аналогічну за змістом норму містить і Кодекс (частина третя статті 373).

Отже, багаторічні насадження та земельна ділянка є одним природним об'єктом.

Дані про площу багаторічних насаджень згідно з Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель, затвердженим наказом Державного комітету по земельних ресурсах від 2 липня 2003 року № 174 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції 25 липня 2003 року за № 641/7962), є кількісною характеристикою земельної ділянки.

Крім того, як зазналося вище, основним  критерієм  віднесення  майна  до  об'єктів  нерухомості є втрата  його  якісних  і функціональних характеристик при переміщенні в інше місце. Переміщення в інше місце такого об'єкту, як наприклад, виноградний кущ, можливе без втрати його якостей.  

Отже, право власності на багаторічні насадження не підлягають державній реєстрації відповідно до Тимчасового положення.

2.4. Водні об'єкти.

Земельним кодексом України та Кодексом встановлено, що право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться (частина друга статті 79 та частина третя статті 373).

У свою чергу, за Водним кодексом України водний об'єкт - це природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт).

Отже, враховуючи, що право власності на земельну ділянку поширюється на водні об'єкти, які знаходяться на цій земельній ділянці, то право власності на ці об'єкти не підлягають державній реєстрації відповідно до Тимчасового положення.

2.5. Дамба.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, такий об'єкт як дамба належить до:

  • інженерних споруд (Закон України "Про меліорацію земель");
  • гідротехнічних споруд (Методика обстеження і паспортизації гідротехнічних споруд систем гідравлічного вилучення та складування промислових відходів та хвостів, затверджена наказом Державного комітету у справах містобудування і архітектури від 19 грудня 1995 року № 252 (зареєстрований в Міністерстві юстиції 21 грудня 1995 року за № 466/1002).

Водночас незалежно від того чи є дамба гідротехнічною чи інженерною спорудою, вона є спорудою, призначеною для використання водних ресурсів, для боротьби з шкідливим впливом вод, захистом земель від водної та вітрової ерозій, інших негативних процесів.

Отже, такий об'єкт як дамба є нерухомим майном, оскільки вона нерозривно пов'язана з землею та її переміщення в інше місце може призвести до надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру.

2.6. Колодязь.

Чинне законодавство не містить визначення поняття колодязь та не визначає його правовий статус, що ускладнює визначення його належності до нерухомих або рухомих речей. Однак, чинне законодавство використовує поняття колодязь та криниця (статті 1 та 105 Водного кодексу України), які, виходячи з їх синтаксичного розуміння, є синонімами.

Так, Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджена наказом Державного комітету з питань житлово-комунального господарства від 15 червня 2005 року № 92 (зареєстрований в Міністерстві юстиції 7 липня 2005 року за № 725/11005) визначає колодязі як господарські споруди поряд з вигрібними ямами, огорожами, воротами, хвіртками тощо. Крім того, Інструкція виділяє водостічні, водогінні, каналізаційні та інші колодязі (розділ 5).

Але, виходячи з того, що колодязь нерозривно пов'язаний з землею і має функціональне значення саме в цьому місці, він є нерухомим майном.

Інструкція з обліку необоротних активів бюджетних установ, затверджена наказом Державного казначейства від 17 липня 2000 року № 64 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції 31 липня 2000 року за № 459/4680) (далі - Інструкція) передбачає, що надвірні приміщення, огорожі та інші надвірні споруди, що обслуговують будівлю (сарай, паркан, колодязь), становлять разом з нею один інвентарний об'єкт (пункт 2.5).

Таким чином, у цьому випадку, надвірні споруди, що обслуговують будівлю, виходячи зі статті 186 Кодексу, є приналежними речами, тобто є нерухомим майном, що призначене для обслуговування іншої речі і пов'язане з нею спільним призначенням.

Оскільки головна та приналежна речі утворюють одне ціле, яке передбачає їх використання за єдиним призначенням, вони розглядаються як одна річ. У цьому випадку, підлягає державній реєстрації право власності на головну річ - будівлю, а у витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно інформація про приналежну річ - колодязь зазначається у розділі "опис нерухомого майна".

Проте, Інструкцією встановлено, що якщо ці будівлі та споруди (сарай, паркан, колодязь) обслуговують два і більше приміщень, вони вважаються самостійними інвентарними об'єктами (пункт 2.5).

Отже, право власності на такий колодязь, як на самостійний об'єкт нерухомого майна, підлягає державній реєстрації.

При цьому, слід ураховувати, що Кодексом встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі (частина перша статті 331).

Тобто, власниками колодязю, право на який реєструється як на самостійний об'єкт і який належатиме цим власникам на праві спільної власності, є особи, які його збудували.

2.7. Машиномісце.

В розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" індивідуальні гаражі або місця на гаражних стоянках чи у гаражних кооперативах є нерухомим майном (пункт 1.10.1 статті 1).

Побічним підтвердженням того, що право власності на машиномісце підлягає державній реєстрації є норми Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (далі - Закон), виходячи з їх наступного системного аналізу.

Об'єктом інвестування згідно з цим Законом є квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об'єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном (абзац сьомий статті 2). У свою чергу, частиною першою статті 19 Закону встановлено, що після введення об'єкта будівництва в експлуатацію забудовник письмово повідомляє про це управителя та надає дані щодо фактичної загальної площі об'єктів інвестування, отримані від державних органів, що здійснюють реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Отже, машиномісце є нерухомим майном. Однак, слід враховувати, що машиномісце, право на яке підлягає державній реєстрації, повинно знаходитися в будівлі або в іншій капітальній споруді, тобто в споруді, яка має основні конструктивні елементи (зокрема, фундамент, стіни, покрівлю, тощо).

2.8. Пірс.

Слід констатувати, що законодавчі акти не містять визначення поняття пірсу та не визначають його правовий статус, що ускладнює визначення його належності до нерухомих або рухомих речей. Таким чином, при віднесенні пірсу до нерухомих об'єктів слід виходити з його технічних характеристик, призначення та функціонального значення, а також проаналізувати чи підпадають його характеристики до ознак нерухомої речі.

Тобто, якщо характеристики пірсу підпадають під ознаки нерухомої речі і він є самостійним за функціональним призначенням об'єктом, то право власності на нього підлягає державній реєстрації.

Водночас, слід ураховувати, що якщо характеристики пірсу і підпадають під ознаки нерухомої речі, то він може бути приналежною річчю до іншого нерухомого об'єкту в розумінні статті 186 Кодексу.

У цьому випадку підлягає державній реєстрації право власності на головну річ, а у витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно інформація про приналежну річ, зокрема, пірс, зазначається у розділі "опис нерухомого майна".

Пірс також може бути складовою частиною іншого нерухомого об'єкту в розумінні статті 187 Кодексу. За цією статтею складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

У цьому випадку, підлягає державній реєстрації право власності на складну річ, а у витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно інформація про складову частину речі, зокрема, пірс, зазначається у розділі "опис нерухомого майна".

2.9. Свердловина.

За Гірничим законом України свердловина - це циліндрична гірнича виробка, створена бурами або іншими буровими інструментами, а гірнича виробка, у свою чергу, це порожнина у гірничому масиві після виймання корисних копалин та інших порід (стаття 1).

При цьому, Водним та Земельним кодексами України використовують словосполучення "будівництво свердловини" (стаття 110, стаття 150), що є побічною ознакою нерухомого майна, так як технічний стан свердловини - це конструкція їх вибоїв, герметичність та якість цементування обсадних колон, надійність та герметичність гирлового обладнання.

Отже, така споруда як, наприклад, артезіанська свердловина є нерухомим майном, оскільки вона не може існувати без землі та має значення і цінність у її місцезнаходженні, а тому право власності на неї підлягає державній реєстрації. Однак, слід ураховувати, що свердловина повинна мати основні конструктивні елементи (зокрема технічний стан свердловини - конструкція її вибоїв, герметичність та якість цементування обсадних колон, надійність та герметичність гирлового обладнання - основа ефективного освоєння свердловини, довгої та безперебійної її експлуатації).

2.10. Мала архітектурна форма.

На сьогодні в нормативно-правових актах різної юридичної сили поняття малих архітектурних форм визначено в залежності від мети та завдань, на які спрямовані ці нормативно-правові акти. Так, зокрема мала архітектурна форма - це:

  • невелика (площею до 30 кв. метрів) споруда торговельно-побутового призначення, яка виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без спорудження фундаменту (Єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними та охорони, затверджені постановою Кабінету Міністрів від 30 березня 1994 року № 198);
  • у зеленому господарстві штучні архітектурно-об'ємні елементи садово-паркової композиції: альтанки, бесідки, ротонди, перголи, трельяжі, арки, кіоски, павільйони, палатки, знаки, які об'єднані загальним художнім задумом, що виконують утилітарні та декоративні функції, садово-паркові меблі, обладнання ігрових та господарських майданчиків, декоративні вази, паркові скульптури, урни, питні фонтанчики тощо (Правила утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджені наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства від 10 квітня 2006 року № 105 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції 27 липня 2006 року за № 880/12754);
  • невелика споруда для здійснення підприємницької діяльності торговельно-побутового призначення площею до 30 м2 та висотою до 4 м, яка виконується з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без улаштування заглиблених у ґрунт фундаментів (Порядок  видачі дозволів на розміщення, будівництво, реконструкцію та функціонування об'єктів сервісу на землях дорожнього господарства та згод і погоджень на об'єкти зовнішньої реклами вздовж автомобільних доріг загального користування, затверджений наказом Державної служби автомобільних доріг від 29 вересня 2005 року № 414 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції 26 жовтня 2005 року за № 1266/11546).

Тобто, головним елементом малих архітектурних форм є їх тимчасовість, що не є ознакою нерухомого майна.

Отже, малі архітектурні форми не є нерухомим майном, а тому право власності на них не підлягає державній реєстрації.

Наприкінці слід зауважити, що все ж таки при здійсненні державної реєстрації права власності на нерухоме майно, бюро технічної інвентаризації завжди необхідно виходити з конкретного об'єкту, власник якого звернувся за державною реєстрацією права власності на нього, оскільки визначальною умовою державної реєстрації прав є особисті характеристики та функціональне призначення такого об'єкту, що відповідають ознакам нерухомого майна.






МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА ОБ'ЄКТИ НЕРУХОМОГО МАЙНА НА ПІДСТАВІ РІШЕНЬ СУДІВ


 

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

НАКАЗ

26.05.2009 м. Київ № 914/5

Про затвердження Методичних 
рекомендацій щодо державної реєстрації прав власності на 
об'єкти нерухомого майна на підставі рішень судів

Відповідно до підпункту 31 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2006 № 1577, 

НАКАЗУЮ:

  1. Затвердити Методичні рекомендації щодо державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна на підставі рішень судів.
  2. Департаменту цивільного законодавства та підприємництва (І.І. Завальна) довести цей наказ до відома начальників Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
  3. Начальникам Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі довести цей наказ до відома бюро технічної інвентаризації.
  4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Л.В. Єфіменка.

МіністрМикола Оніщук









ЗАТВЕРДЖЕНО 
Наказ Міністерства юстиції 
від 26.05.2009 № 914

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 
щодо державної реєстрації прав власності на 
об'єкти нерухомого майна на підставі рішень судів

І. Загальні положення

Рішення судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна (пункт 10 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445).

В контексті розгляду цього питання, судове рішення - це вирок, рішення, постанова, ухвала, що ухвалені (постановлені) судами у кримінальних, цивільних, господарських справах, у справах адміністративної юрисдикції та у справах про адміністративні правопорушення, а також судовий наказ, виданий в порядку наказного провадження у цивільних справах (пункт 2 Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 року № 740). 

Конституцією України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445, встановлено, що забороняється тлумачення прав реєстратором відомостей про заявлені права власності (пункт 3.5). Так, державна реєстрація прав на нерухоме майно має здійснюватися у відповідності до резолютивної частини рішення суду.

ІІ. Державна реєстрація прав власності на нерухоме майно на підставі рішень судів, які ухвалені (постановлені) судами у цивільних справах

  1. Згідно зі статтею 208 Цивільного процесуального кодексу України (далі - Кодекс) судові рішення викладаються у двох формах:
    1. ухвали;
    2. рішення.

    Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

    Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

    Таким чином, ухвали постановлені судами першої інстанції вирішують лише процесуальні питання і не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна.

    У свою чергу, при вирішенні справи по суті суди ухвалюють рішення, і у випадку, якщо ухвалено рішення про визнання прав власності на нерухоме майно, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.

  2. Кодексом передбачена можливість апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

    Апеляційний суд ухвалює рішення та постановляє ухвалу (стаття 313 Кодексу). Згідно зі статтею 314 Кодексу, розглянувши справу, апеляційний суд постановляє ухвалу у випадках:

    • відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без змін (в такому випадку, якщо судом першої інстанції ухвалено рішення про визнання права власності на нерухоме майно, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
    • скасування рішення з направленням справи на новий розгляд (в такому випадку рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
    • скасування рішення суду із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду (у таких випадках рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності).

    Апеляційний суд може скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення або змінити рішення (у випадку скасування рішення суду першої інстанції правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення апеляційного суду про визнання права власності на нерухоме майно, а у випадку зміни рішення суду першої інстанції правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнано право власності).

  3. Кодекс передбачає можливість оскарження судових рішень у цивільних справах до Верховного Суду України.

    Верховний Суд України розглядає рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.

    Статтею 360 Кодексу встановлено, що ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають.

    Статтею 344 Кодексу передбачено, що, розглянувши справу, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу у разі:

    • відхилення касаційної скарги і залишення судових рішень без змін (в такому випадку, якщо Верховний Суд України постановив ухвалу про залишення рішення апеляційного суду без змін, яким визнано право власності на нерухоме майно, то рішення апеляційного суду є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо Верховний Суд України постановив ухвалу про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то рішення суду першої інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться держана реєстрація прав власності на нерухоме майно);
    • скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд (в такому випадку рішення суду першої інстанції, апеляційного суду, ухвала Верховного Суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
    • скасування судових рішень із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду (у таких випадках рішення суду першої інстанції, апеляційного суду, ухвала Верховного Суду України не є правовстановлювальними документами на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
    • скасування судових рішень і залишення в силі судового рішення, що було помилково скасоване апеляційним судом (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення суду першої інстанції про визнання права власності на нерухоме майно);
    • Суд касаційної інстанції може скасувати судове рішення і ухвалити нове або змінити рішення (у випадку скасування рішення суду правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення Верховного Суду України про визнання права власності на нерухоме майно, а у випадку зміни судового рішення правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнано право власності).

ІІІ. Державна реєстрація прав власності на нерухоме майно на підставі рішень, які ухвалені (постановлені) судами у господарських справах

  1. Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарським судам підвідомчі:
    1. справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
      • спорів про приватизацію державного житлового фонду;
      • спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
      • спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
      • спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
      • інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
    2. справи про банкрутство;
    3. справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
    4. справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів (такі справи розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (стаття 16).
  2. Статтею 45 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов.

    Згідно зі статтею 82 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення.

    Таким чином, рішення про визнання прав власності на нерухоме майно є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.

    Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу (стаття 86 Господарського процесуального кодексу України).

    Тобто як і у цивільному судочинстві, ухвали, винесені господарськими судами, вирішують лише процесуальні питання і не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна.

  3. Господарський процесуальний кодекс України передбачає можливість перегляду судових рішень в апеляційному порядку.

    Перегляд за апеляційною скаргою або поданням рішення місцевого господарського суду здійснює апеляційний господарський суд (стаття 92).

    Відповідно до статті 105 Господарського процесуального кодексу України за наслідками розгляду апеляційної скарги (подання) апеляційний господарський суд приймає постанову. Статтею 103 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:

    • - залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, рішення місцевого суду, яким визнано право власності, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
    • скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є постанова апеляційного суду про визнання права власності на нерухоме майно; якщо рішення, яким визнавалося право власності на нерухоме майно скасовано частково в частині визнання права власності, то таке рішення не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, а якщо рішення скасовано частково і прийнято нове рішення про визнання права власності, то рішення суду апеляційної інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності);
    • скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково (у таких випадках рішення місцевого суду, яким визнавалося право власності, постанова апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
    • змінити рішення (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнається право власності на нерухоме майно).
  4. Господарський процесуальний кодекс України передбачає можливість перегляду судових рішень у касаційному порядку.

    Статтею 108 ГПК встановлено, що касаційною інстанцією є Вищий господарський суд України, який переглядає за касаційними скаргами (поданнями) рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанови апеляційного суду.

    За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд приймає постанову (стаття 11111). Згідно зі статтею 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право:

    • залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про залишення постанови апеляційного суду без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то постанова апеляційного суду є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то рішення суду першої інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
    • скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності на нерухоме майно, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо рішення першої інстанції, яким визнавалося право власності на нерухоме майно скасовано частково в частині визнання права власності на нерухоме майно, то рішення Вищого господарського суду України не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, а якщо рішення першої інстанції скасовано частково і Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності);
    • скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд припустився порушень, передбачених частиною другою статті 11110 цього Кодексу (в такому випадку рішення суду першої інстанції, постанова апеляційної інстанції, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
    • скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково (у таких випадках рішення суду першої інстанції, постанови апеляційної інстанції, Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
    • змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності на нерухоме майно, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
    • залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов (в такому випадку, якщо залишено в силі рішення суду першої інстанції, якою визнано право власності, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності; якщо залишено в силі постанову апеляційної інстанції, якою визнано право власності, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності).
  5. Господарський процесуальний кодекс України передбачає можливість перегляду судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України.

    Статтею 11120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України ухвалюється постанова Верховного Суду України.

    Відповідно до статті 11118 Господарського процесуального кодексу України Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України має право:

    • залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, якщо постановою Верховного Суду України постанову Вищого господарського суду України, якою визнано право власності на нерухоме майно, залишено без змін, то постанова Вищого господарського суду України є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);
    • скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України (в такому випадку постанова Верховного Суду України, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);
    • скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі (у такому випадку постанова Верховного Суду України, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності).

ІV. Деякі аспекти щодо державної реєстрації прав власності на нерухоме майно на підставі рішень судів як цивільного, так і господарського судочинства

  1. Кодексом встановлено, що особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги, є судовий наказ (стаття 95).

    Тобто в розумінні Кодексу судовий наказ є рішенням суду, оскільки вирішує заяву по суті заявлених вимог. Водночас статтею 103 Кодексу передбачено, що судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження".

    Отже, судовий наказ, яким вирішено вимогу щодо права власності на нерухоме майно, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.

  2. Наказ, передбачений Господарським процесуальним кодексом України, відрізняється за своєю юридичною природою від судового наказу, передбаченого Кодексом.

    Згідно зі статтею 116 Господарського процесуального кодексу України виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом.

    Тобто відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України наказ видається судом з метою виконання рішення суду.

    Таким чином, наказ, передбачений Господарським процесуальним кодексом України, не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності. В такому випадку правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення суду про визнання прав власності на нерухоме майно.

  3. Кодексом та Господарським процесуальним кодексом України передбачено, що одним із засобів вирішення спору є мирова угода, яка може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета спору.

    У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє (виносить) ухвалу про закриття провадження у справі (статті 175, 205 Кодексу та 78, 121 Господарського процесуального кодексу України).

    Мирова угода, затверджена ухвалою суду, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності (пункт 14 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445).

  4. Що стосується роз'яснення рішення суду, то згідно зі статтею 221 Кодексу, статтею 89 Господарського процесуального кодексу України якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, суд за їхньою заявою постановляє (виносить) ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.

    Тобто роз'яснення рішення суду не може змінювати суть рішення суду, вирішувати нові питання та здійснюється судом виключно з метою викладення більш ясно і точно тих частин рішення, розуміння яких викликає труднощі.

    Таким чином, виходячи з аналізу норм Кодексу та Господарського процесуального кодексу України, роз'яснення рішення суду не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно.

    Крім того суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється (виноситься) ухвала (стаття 219 Кодексу та 89 Господарського процесуального кодексу України).

    Отже, "основне" рішення суду, яким визнано право власності, та ухвала суду про виправлення описок чи арифметичних помилок у цьому рішенні є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності. Тобто при подачі документів для державної реєстрації прав власності на нерухоме майно необхідно подавати зазначене рішення суду та ухвалу суду про виправлення описок чи арифметичних помилок у цьому рішенні.

  5. Кодексом та Господарським процесуальним кодексом України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою осіб, що беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити (прийняти) додаткове рішення.

    Згідно з Кодексом (пункт 1 частини першої статті 220) та Господарським процесуальним кодексом України (стаття 88) суд має право прийняти додаткове рішення, якщо з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні суду, не ухвалено (не прийнято) рішення.

    Крім того Кодексом встановлено, що додаткове рішення може бути ухвалене у випадку, якщо суд, вирішивши питання про право, не зазначив майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати (пункт 2 частини першої статті 220).

    Отже, додаткове рішення суду про визнання прав власності на нерухоме майно є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності. Таким чином, при подачі документів для державної реєстрації прав власності на нерухоме майно необхідно подавати зазначене додаткове рішення суду разом з "основним" рішенням суду.

V. Деякі аспекти щодо державної реєстрації прав власності на нерухоме майно на підставі рішень третейських судів

  1. Законом України "Про третейські суди" передбачено, що будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом, юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду.

    В контексті розгляду цього питання, третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (абзац другий частини першої статті 2 вказаного Закону).

    Звертаємо увагу, що 5 березня 2009 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1076-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів" (набрав чинності 31 березня 2009 року) (далі - Закон), яким внесено зміни та доповнення до Господарського процесуального кодексу України, Закону України "Про виконавче провадження" та Закону України "Про третейські суди".

  2. Так, Законом внесено зміни та доповнення, зокрема до статті 6 Закону України "Про третейські суди" , яка встановлює підвідомчість справ третейським судам.

    Третейські суди в порядку, передбаченому Законом України "Про третейські суди", можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема:

    • справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство (пункт 6);
    • справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки (пункт 7);
    • справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 8);
    • справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 13).

    Наведені норми чітко визначають підвідомчість справ третейським судам і виокремлюють винятки (справи), що не можуть бути передані на розгляд третейського суду.

  3. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про третейські суди" сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень.

    Сторони третейського розгляду - це позивач та відповідач. Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред'явили позов про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред'явлено позовні вимоги (абзац сьомий частини другої статті 2 зазначеного Закону).

    Згідно з пунктом 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону не підлягають примусовому виконанню рішення третейських судів, прийняті до набрання чинності Законом і не виконані на день набрання чинності Законом, у справах, які відповідно до Закону не підвідомчі третейським судам.

    Відповідно до пункту 7 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 2 квітня 2009 року № 01-08/194 "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів" після 31 березня 2009 року господарські суди не повинні видавати накази на виконання рішень третейських судів у розглянутих останніми справах, які зазначено в пунктах 1 - 13 статті 6 Закону України "Про третейські суди", в тому числі в тих випадках, коли на час розгляду таких справ вони були підвідомчі третейським судам.

    Отже, після 31 березня 2009 року не підлягають виконанню рішення третейських судів, прийняті до набрання чинності Законом і не виконані на день набрання чинності Законом, у справах, які відповідно до Закону не підвідомчі третейським судам.

    Враховуючи викладене, зазначаємо, що рішення третейських судів у справах, які відповідно до Закону не підвідомчі третейським судам, у тому числі у спорах щодо нерухомого майна, прийняті до набрання чинності Законом і не виконані до 31 березня 2009 року (зокрема не здійснено державної реєстрації прав власності на нерухоме майно), не є підставою для проведення державної реєстрації прав власності на нерухоме майно.






МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ СТОСОВНО ОФОРМЛЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО, ПРИДБАНЕ ДЕРЖАВНОЮ ІПОТЕЧНОЮ УСТАНОВОЮ, ТА ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ТАКОГО ПРАВА



МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
22.01.2010 № 92/5

Про затвердження Методичних рекомендацій стосовно
оформлення права власності на нерухоме майно, 
придбане Державною іпотечною установою, 
та державної реєстрації такого права

Відповідно до підпункту 31 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2006 № 1577,

НАКАЗУЮ:

  1. Затвердити Методичні рекомендації стосовно оформлення права власності на нерухоме майно, придбане Державною іпотечною установою, та державної реєстрації такого права, що додаються.
  2. Департаменту цивільного законодавства та підприємництва (Завальна І.І.) довести цей наказ до відома начальників Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
  3. Начальникам Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі довести цей наказ до відома бюро технічної інвентаризації, нотаріусів, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
  4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Єфіменка Л.В.

МіністрМикола Оніщук








ЗАТВЕРДЖЕНО
наказ Міністерства юстиції України
від 22.01.2010 № 92/5

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
стосовно оформлення права власності на нерухоме майно,
придбане Державною іпотечною установою,
та державної реєстрації такого права 

І. Загальні положення

Державну іпотечну установу утворено Кабінетом Міністрів України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2004 року № 1330 "Деякі питання Державної іпотечної установи". Статут Державної іпотечної установи затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2009 року № 768.

Відповідно до пункту 2 Статуту засновником Установи є держава в особі Кабінету Міністрів України.

Основною метою діяльності Установи є рефінансування іпотечних кредиторів (банків і небанківських фінансових установ, які провадять діяльність з надання забезпечених іпотекою кредитів) за рахунок коштів, що надійшли від розміщення цінних паперів, сприяння подальшому розвитку ринку іпотечного кредитування та будівництва, забезпечення реалізації державних програм щодо забезпечення житлом громадян України.

Діяльність Установи з питань забезпечення громадян України власним житлом, зокрема з виконання програм іпотечного житлового кредитування та фінансування придбання житла, є пріоритетом стосовно інших видів її діяльності (пункт 5 Статуту).

Згідно з пунктом 22 Статуту майно Установи є державною власністю і закріплюється за нею на праві господарського відання.

Джерелами формування майна Установи є: кошти, передані до статутного капіталу Установи, та інше майно, закріплене за нею; дохід від фінансово-господарської діяльності; кошти від розміщення цінних паперів, випущених, емітованих Установою; цінні папери, іпотечні та інші активи, що належать Установі, і кошти від їх продажу; кредити банків та інших фінансових установ, міжнародних фінансових організацій; інші джерела (пункт 24 Статуту).

Враховуючи викладене, власником майна Державної іпотечної установи, незалежно від джерел його формування, є держава в особі Кабінету Міністрів України, оскільки останній виступив її засновником. Сама ж Державна іпотечна установа, відповідно до установчих документів, наділена правом господарського відання щодо цього майна.

ІІ. Придбання Державною іпотечною установою квартир для забезпечення житлом окремих категорій громадян.

Порядок придбання квартир для забезпечення житлом окремих категорій громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов, врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 2009 року № 832.

Згідно з вказаною постановою Державна іпотечна установа має право спрямовувати кошти, отримані від запозичень, здійснених шляхом випуску облігацій під державні гарантії відповідно до Порядку надання державних гарантій за зобов'язаннями Державної іпотечної установи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 року № 1094 "Питання надання державних гарантій за зобов'язаннями Державної іпотечної установи", на фінансування заходів щодо забезпечення житлом окремих категорій громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов та перебувають на квартирному обліку, зокрема на придбання квартир за переліками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, у житлових будинках, зданих в експлуатацію, у яких виконано внутрішні опоряджувальні роботи, а також квартир на об'єктах незавершеного житлового будівництва.

Відповідно до переліків житлових будинків, затверджених Кабінетом Міністрів України, здійснюється розподіл квартир, придбаних Державною іпотечною установою.

При цьому, актами Кабінету Міністрів України, якими затверджуються переліки, передбачається передача квартир від Державної іпотечної установи до головних розпорядників бюджетних коштів та органів місцевого самоврядування із наступною компенсацією Державній іпотечній установі витрат, пов'язаних з їх придбанням.

Аналогічні за суттю норми знайшли своє відображення і у пункті 2 постанови Кабінету Міністрів України від 13 січня 2010 року № 18 "Деякі питання розподілу квартир, що придбані Державною іпотечною установою" відповідно до якого, придбані Державною іпотечною установою квартири передаються органам місцевого самоврядування на безоплатній основі з подальшою компенсацією Установі їх вартості за рахунок коштів державного бюджету.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 року № 1482 "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями щодо прийняття рішення про передачу об'єктів права державної власності.

Зважаючи на вищевказану Постанову, рішення Кабінету Міністрів України про затвердження переліків квартир, придбання яких необхідне для забезпечення житлом окремих категорій громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов, містять доручення щодо передачі таких квартир від Державної іпотечної установи до головних розпорядників бюджетних коштів та органів місцевого самоврядування відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України розподілу квартир, придбаних Державною іпотечною установою, що є в подальшому підставою для видачі ордерів для вселення громадян у квартири та можливості здійснення ними їх приватизації.

Згідно з вказаною Постановою така передача оформляється актом приймання-передачі.

ІІІ. Оформлення права власності на житло, придбане Державною іпотечною установою відповідно до переліків житлових будинків та об'єктів незавершеного житлового будівництва, і державна реєстрація такого права.

У випадку оформлення права власності на придбані Державною іпотечною установою квартири відповідно до переліків житлових будинків, затверджених Кабінетом Міністрів України, для забезпечення житлом окремих категорій громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов, та державної реєстрації права власності на такі об'єкти, таке оформлення та державну реєстрацію слід здійснювати за державою в особі Кабінету Міністрів України.

При цьому, у свідоцтві про право власності на нерухоме майно та, відповідно, у Реєстрі прав власності на нерухоме майно робиться відмітка, що майно закріплено на праві господарського відання за Державною іпотечною установою.





МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ СТОСОВНО ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВА КОРИСТУВАННЯ (НАЙМУ, ОРЕНДИ) БУДІВЛЕЮ АБО ІНШИМИ КАПІТАЛЬНИМИ СПОРУДАМИ, ЇХ ОКРЕМИМИ ЧАСТИНАМИ


МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

НАКАЗ

від 13.10.2010 м. Київ № 2500/5

Про затвердження Методичних рекомендацій 
стосовно державної реєстрації права користування 
(найму, оренди) будівлею або іншими капітальними 
спорудами, їх окремими частинами

Відповідно до підпункту 31 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2006 № 1577, 

НАКАЗУЮ:

1. Затвердити Методичні рекомендації стосовно державної реєстрації права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, що додаються.

2. Департаменту цивільного законодавства та підприємництва (Завальна І.І.) довести цей наказ до відома начальників Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

3. Начальникам Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі довести цей наказ до відома бюро технічної інвентаризації, нотаріусів, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Єфіменка Л.В.

МіністрОлександр Лавринович









ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Міністерства юстиції України
від 31 жовтня 2010 року № 2500/5

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 
стосовно державної реєстрації права користування (найму, оренди) 
будівлею або іншими капітальними спорудами, 
їх окремими частинами

І. Загальні положення

16 березня 2010 року набрав чинності Закон України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" (далі - Закон), яким передбачається створення єдиної системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і визначаються нові підходи до державного регулювання цивільних правовідносин у цій сфері.

Законом викладено Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" у новій редакції та внесено зміни до деяких законодавчих актів, норми яких регулюють відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до Закону обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження як на земельні ділянки, так і на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, зокрема право власності, право володіння, право користування (сервітут), право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, іпотека.

Однією із нових концептуальних засад у регулюванні відносин у сфері державної реєстрації відповідно до Закону є відмова держави від необхідності здійснення державної реєстрації правочинів шляхом виключення із положень Цивільного кодексу України та Закону України "Про оренду землі" норм, які регулюють відносини, пов'язані з її проведенням. Натомість, Законом вводяться норми, що додатково гарантують захист речових прав - встановлюють обов'язковість державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, що виникають, зокрема, і на підставі укладених договорів.

Так, відповідно до чинної редакції статті 794 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації. У свою чергу, Законом вказану статтю Цивільного кодексу України викладено у новій редакції (набуває чинності з 1 січня 2012 року), відповідно до якої право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до Закону.

Слід відмітити, що єдиним критерієм, який залишається незмінним як у випадку державної реєстрації правочинів, так і у випадку державної реєстрації прав, що виникають на підставі таких правочинів, є строк, на який укладено договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), що становить не менш як три роки.

Звертаємо увагу, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному Законом, буде здійснюватись з 1 січня 2012 року.

Встановлюючи вказаний порядок державної реєстрації прав, Закон визначив, що у перехідний період (до 1 січня 2012 року) державна реєстрація, зокрема, права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації, створеними до набрання чинності цим Законом та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно (далі - Реєстр прав) (пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону).

Системний аналіз норм Закону дає підстави стверджувати, що його положення стосовно державної реєстрації права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, в тому числі і в частині єдиного критерію для державної реєстрації таких речових прав (строк на який укладено договір), мають застосовуватись як реєстраторами бюро технічної інвентаризації у перехідний період, так і державними реєстраторами відповідно до Закону з 1 січня 2012 року.

При цьому необхідно наголосити, що відповідно до Закону право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами є похідним і реєструється після державної реєстрації права власності на таке майно.

ІІ. Державна реєстрація права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами

1. Перш за все слід звернути увагу, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права, що виникли на підставі договорів, укладених після набрання чинності Законом, тобто, починаючи з 16 березня 2010 року. Таке твердження ґрунтується на тому, що саме цей Закон містить норму щодо проведення реєстраторами БТІ державної реєстрації права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами.

Водночас, враховуючи заявочний принцип побудови системи державної реєстрації речових прав, за заявою зацікавленої особи державній реєстрації підлягають і ті речові права, що виникли на підставі договорів, укладених до набрання чинності Законом.

Порядок державної реєстрації такого речового права до 1 січня 2012 року встановлює Тимчасове положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції від 28 липня 2010 року № 1692/5), зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (далі - Положення).

У розумінні Положення державна реєстрація прав - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, а також права власності на об'єкти незавершеного будівництва шляхом внесення відповідного запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно (пункт 1.2).

Пунктом 2.1. Положення встановлено, що для проведення державної реєстрації виникнення, переходу або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно власник (власники), інший правонабувач (правонабувачі) або уповноважена ним (ними) особа подає реєстратору БТІ заяву про державну реєстрацію прав.

Таким чином, у разі, якщо право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами підлягає державній реєстрації з підстав, зазначених у Розділі І цих Методичних рекомендацій, - заяву про державну реєстрацію такого речового права подає правонабувач (правонабувачі) або уповноважена ним (ними) особа, з огляду на те, що саме вказана особа є заінтересованою у визнанні та підтвердженні державою її речового права.

2. Численні звернення БТІ щодо процедури внесення запису до Реєстру прав про припинення речового права свідчать про необхідність висловлення наступної позиції.

Речове право в контексті порушеного питання - це право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, що виникає на підставі відповідного договору найму (оренди). Строк дії такого договору є його істотною умовою. При цьому, з припиненням зазначеного договору найму (оренди) припиняється й речове право, що виникло відповідного до нього.

Згідно з підпунктом 6.2.3 пункту 6.2 Положення записи про інші речові права на нерухоме майно, відмінні від права власності, та суб'єкта (суб'єктів) цих прав розділу Реєстру прав містять, зокрема, строк дії речового права.

Таким чином, виходячи з правової природи речового права, яке є строковим, а також з огляду на те, що строк дії речового права є обов'язковою складовою запису розділу Реєстру прав, припинення речового права з підстав закінчення його строку відповідно до істотних умов договору не тягне за собою обов'язок звернення особи з відповідною заявою для внесення відповідних змін до Реєстру прав.

Водночас, у разі дострокового припинення речового права із заявою про внесення відповідних змін до Реєстру прав має звернутися зацікавлена особа, якою може бути як власник майна, так і правонабувач (правонабувачі).

ІІІ. Поширення норм Закону на правовідносини, що виникають з договорів найму (оренди) житла

Слід закцентувати увагу на тому, що Цивільний кодекс України, регулюючи відносини, пов'язані з наймом (орендою), у Книзі п'ятій застосовує різні правові конструкції в залежності від статусу майна, яке може бути предметом такого виду договорів.

Так, § 4 глави 58 "Найм (оренда)" містить положення щодо найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

Водночас, окремою главою 59 "Найм (оренда) житла" врегульовано відносини, що пов'язані з укладенням договору саме щодо такого виду нерухомого майна як житло.

Тобто, відповідно до Цивільного кодексу України житло як об'єкт нерухомості виокремлено в окрему правову категорію і не може ототожнюватися з об'єктами, речові права щодо яких виникають з підстав, визначених § 4 глави 58 "Найм (оренда)". Таким чином Цивільний кодекс України встановлює різні підходи до регулювання відносин найму (оренди) в залежності від цільового призначення об'єктів нерухомого майна.

З огляду на загальні засади регулювання відносин найму (оренди), що визначені Цивільним кодексом України, а також виходячи із положень Закону, норми останнього щодо обов'язковості державної реєстрації такого речового права як користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, не поширюються на правовідносини, що виникають з договорів найму (оренди) житла.

Директор департаменту 
цивільного законодавства
та підприємництва

І.І. Завальна